Роман про добру людину - стр. 3

Звичайно, оскільки на світі все покликане мати не лише початок, а й кінець, то двоє святенників-сектантів у таборі пробували перечити, мовляв, добро баби Грицихи не від святого Письма, отже й не від Бога, бо вона й до церкви не надто вчащає, і ніхто ніколи не чув, аби вона повчала якогось непутящого небораку житіями святих чи бодай якимось акафістом, щоб аж кров у жилах скипіла від жаху перед карою Божою, як то належалося б, невідомо навіть, чи вона взагалі Біблію читала, надто просто вона завжди висловлюється, хібащо якусь приповідку скаже, а від приповідки до поганства, до чар, навіювань, отже й до геєнни вогненної – один крок, та мудрування сектантів не мали успіху, бо одного з них хлопці, яких він угрущав як жити, побили, а другого, вистеживши, як він кілька разів перекрочив поріг удовички, якій надто до серця припало святе Письмо із уст святенника, почастували такою сороміцькою піснею, що її хлопці гуртом склали під коломийку, аж обом праведникам затягло язика, і про бабу Грициху відпала охота взагалі будь-як висловлюватися, хоч баба ніколи не сердилася, аби й що про неї базікали.

Проте воно само собою якось так складалося, що перед добротою баби Грицихи, яка нікого не лаяла й не повчала, усім робилося лячно й соромно за свої вчинки. І що з того, що баба ніколи не сварила навіть тих, хто на це гірко заслуговував, бо надто багато добра містилося в її серці, а його вистачало не тільки на добрих, а й на поганих, коли перед її лагідними очима, які багато бачили на своєму віку, забивало дух, і кожний мимоволі клявся собі, що це справді останній раз його нечистий заплутав у мізеру, і на майбутнє він уже такого ніколи не допустить? А що за кілька днів подібна клятьба забувалася, – бо де народжувалася людина, яка всі клятьби виконувала б? – і знову все йшло, як воно в світі завжди йде, то хіба це щось посутньо міняло? Хіба давалося затьмарити завжди незбагненне й несамовите чудо добра, хоч би й де й хоч би в кому воно втілювалося?

Наскільки бабине Грицишине серце відгукувалося добром і співчуттям, знали ще й з того, як вона кожного вечора влаштовувала чарування для бідолашного самотнього й трохи божевільного від розлуки з рідним краєм і від поневірянь Омелька-флоярника, що від ранку до вечора навпроти Тимкової будки на горі (звідки його жодними погрозами не вдавалося зігнати, аж Тимко плюнув й облишив будь-які спроби) тужно вигравав на флоярі, навіваючи на людей сум.

Кожного вечора баба Грициха брала Омелька за руку й вела за табір до Ізару. І хоч усі знали, ніхто ніколи не наважувався підгледіти, як баба Грициха підходила до води, вправним рухом розтинала посередині мілкаву річку й прищеплювала на Ізар Дніпро, який одразу ж набрякав океанськими хвилями і, вищаючи й потужнішаючи, перелітав через Карвендель, розсуваючи на боки міттенвальдські гори, як сірники, які щезали в його утробному, шаленому, аж повільному вирі. І тоді вмить відкривалася рівнина на весь світ, крізь яку несамовитіший від вселенського потопу летів Дніпро, а на його велетенських і заразом лагідних хвилях їхав Омелько-флоярник на флоярі, як на човні, освітлений сліпучими зорями, їхав і грав на ній, виливаючи свою незатьмарену душу в пісню, яка не вміщалася ні на землі, ні на небі.