Роман про добру людину - стр. 5
Зрештою, подейкували різне не тільки про саму бабу Грициху, а й про її плахту, яку вона привезла з України і з нею ніколи не розлучалася. А що в таборі люди ниділи часом, не знаючи, де дітися, бо кожний тільки й чекав, у який кінець світу закине його тепер доля, яку десь на верхах так довго вирішували, аж люди втратили надію, коли нарешті її вирішать, то якось уже саме собою склалося, як серед говорунів знайшлися й люди бувалі, які за певними ознаками й встановили, що в баби Грицихи плахта не просто собі звичайна фантина, а ворожійна плахта, яка переходила з роду в рід, і тому баба й не розлучалася з нею, бо що плахта виткана з чар-нитки, зраджувало досвідченому оку вже й те, що плахта не зношувалася й не пускала фарби, хоч баба Грициха часто її прала, та ще й таборовим ядучим милом, від якого аж шкіра облазила, а всі кольорові речі доводилося наново відсвіжувати, купуючи в лисого Івана барвників, які він сам виготовляв із цегли, корінців, що росли над Ізаром, і сухого американського молока, перепалюючи те все на порошок у спеціяльному казані, – так бодай він про те сам говорив, пускаючи туман в очі, аби не зрадити барвникової таємниці, якою його обдарував дід Охрім. Той самий дід Охрім, таборовий дивак, який, – невідомо як потрапивши до табору в надто похилому віці (дехто казав, ніби його добрі люди притулили, підібравши десь на Україні, коли він ішов світ за очі після того, як спалили його село разом з усіма мешканцями, а він, що віджив своє життя, чудом уцілів, забрівши у вибалок заганяти загублене теля, а тоді з тими людьми й прибився до табору), – колись за чаркою горілки навіть обмовився, що на плахту баби Грицихи вписані всі долі світу далеко точніше й наочніше, ніж це витлумачують з пірамід чи з пророцтв Мішеля Нострадамуса.
Оскільки ж дід Охрім висловив це тільки раз, не люблячи ніколи нічого повторювати згідно з засадою – кому з першого разу не запало в пам'ять, тому не варто розповідати удруге, бо як неуважна людина щось собі і затямить, з того тільки шкода, – то незабаром його розповідь і забули. Єдиною, хто з усього табору запам'ятав її, виявилась пані докторова Лилик, якій переказав це в сердечній розмові під ранок чоловік, дивуючись, звідки простий, а коли простий, то ясно ж, що не освічений дід, навіть якщо він і хвалився, ніби він із лейстрових козаків, знає про Мішеля Нострадамуса, про якого він сам, доктор і маґістер усіх наук, зовсім недавно, і то цілком випадково, довідався.
Саме це й пригадала пані докторова Лилик, коли одного разу, люта від сварки з пані професоровою Синелько (і яка вона професорова! Ці самозванці! І як тільки та посміла!) ішла табором, чуючи, як під нею земля горить, і побачила на мотузці Грицишину плахту, яку баба, завжди чиста й охайна, щойно випрала й повісила сушитися. А що від сварки в пані докторової Лилик ще сипалися іскри з очей, то коли вона глянула на вологу плахту, їй привиділося, ніби плахта міниться на сонці такими водограями, аж усі бараки зливаються в одну світлову пляму, яка просто відбирає зір, а цього вже й пані докторовій здалося забагато.
І як цього ніхто не заборонить! Що тут тільки робиться! Видно, крім мене та мого вченого чоловіка, нема в таборі порядних людей, сама нечисть, погань і невігласи, – шарпнулася пані докторова Лилик і так пронизала поглядом плахту, що плахту з мотузки кинуло об землю, аж загуло, і на тому місці, де кинуло плахту, просто серед табору відкрився вхід до пекла.