Роман про добру людину - стр. 11

Стецько обмацав себе, щиро дивуючись, чи це все ще він, перевірив, чи бракує зубів з потаємною надією, може все ж таки вони вціліли, хоч він їх і виплюнув, а щелепи й кості проймав біль, – суцільні одна біля одної болючі ґулі, наче його цілу добу перекручували на млинку, – врешті передихнув, дякуючи Богові, що гірше не скоїлося, бо чи людина посідає на кілька зубів більше чи менше, хіба то вже аж таке важливе, аби нарікати на долю? – і, не гаючися, попростував до бараків з наміром одразу податися до баби Грицихи й попросити її закрити вхід до пекла, щоб інших туди не зятягло, бо в Стецька не лишилося жодного сумніву: зволікати тут не лише не на місці, а й просто небезпечно.

Тепер, коли він сам ледве повернувся звідти, йому пригадалося, як з табору дивним способом зникло кілька порядних людей, ще якби непутящих якихось, як Стецько, щезнення якого ніхто й не помітив би, а то шанованих вчених і справжніх патріотів, – наче їх земля проковтнула, і дехто нишком розповідав (кому хотілося про таке голосно плескати язиком, коли страх сидів у кожного за плечима?), ніби востаннє бачив їх з підозрілими молодцями з тупим виразом обличчя, які невідомо звідки з'явилися й пропали, отож доводилося чимдуж поспішати, бо хто зна, які страхіття ще чигали на мешканців табору, коли пекло наблизилося до кожного під самісінькі двері?

Від цього припущення Стецькові ноги самі почвалали вперед, навіть не чекаючи, заки нагорі в Стецьковому мозку остаточно виясниться, чи конче добрі наміри потребують негайного здійснення завдяки своїй нестійкій структурі, яка схильна одразу ж випаровуватися, чи вистачає, що людина подібне взагалі подумала, навіть коли ці помисли й вислизнули і їх уже не наздогнати, бо на тому місці дірка в пам'яті, якої не перекрочити, хоч би й цілі царства вгатив у ту прірву, і людина, вражена, зупиняється серед дороги, дивуючись, куди її ще мить тому несло, сповнивши нутро по вінця світлом, аж під ногами зникло і відчуття дороги, і всього світу, бо хто коли спромігся розгледіти перед собою пень, виступивши із світла в темінь? – тож і Стецько, женучи навпростець, аби швидше, до баби Грицихи, не помітив, як втелющився просто в обійми професора Кави, що, зауваживши, в якому шалі Стецько летить на нього, не чуючи, як він йому гукає, встиг ухопити Стецька, і, рятуючись від неминучого падіння, ще кілька кроків разом із Стецьком прокрутився дзиґою вперед, заки вихор навколо них улігся і їм вдалося зиркнути один на одного.

Однак те, що Стецько зиркнув на професора Каву, змінило не лише напрямок його думок і подальшу його долю, а заразом і долю всього табору, або й усього світу, оскільки досі нікому не пощастило визначити, яким робом зовсім, здавалося б, незначні події руйнують чи оновлюють людство, і те, що виглядало нікчемним і малим завбільшки з макове зерня, земля не годна вмістити, а велике, перед яким щойно народи земної кулі тремтіли, спалюючи на вівтарі його великости честь, печінку, серце, добро й людяність, лежить червивим ковеликом, і найшолудивіший пес не гавкне за його смердючий упокій.

Коли Стецько збагнув, як він нешанобливо потрапив в обійми професора, який, правда, його вже й випустив (та однак, де ж це бачене – налітати на людей, ніби він, Стецько, ущент п'яний, а то ж суща неправда!), йому стало так незручно й прикро до сліз, хоч він навіть за чаркою рідко коли рюмсав, аж із голови вилетіло, куди він взагалі біг.