Роман про добру людину - стр. 10
І щойно подумав це Стецько, власне, навіть не подумав, а воно саме вихорем пронеслося йому в голові, як побачив: він знову вже на землі, тільки без цебра з нечистотами, а молодці якось дивно на нього зиркають, ніби не наважуються підступити ближче, а заразом їх наче клонить у сон.
– Аби ж вас люта геєнна навіки пожерла! – з пересердя побажав їм Стецько, і ті вмить прокинулися, ніби Стецькове пересердя влило в них нової крови.
– Пішли з нами! – гукнули вони Стецькові, підскоком підхопивши його, ще заки він встиг отямитися й збагнути, в яку нову халепу його тягнуть, і Стецько опинився перед Мазепою, що у гетьманському жупані, з якого сипалися блискавки (від чого здавалося, ніби він стоїть то в самій білизні – в майці й коротких штанях, немов збираючися забивати м'яча, далеко молодший і пругкіший, ніж Стецько пам'ятав його з поширених у таборі зображень, то далеко старший у якійсь неокресленій хламиді і разюче схожий на зосереджену постать Будди, картинку якого колись Стецькові показував професор Кава, пояснюючи, як царський син залишив батьків палац, майже так, як покидали свої хати втікачі в таборі, і ще щось, що Стецькові забулося), – без п'єдесталю, просто собі стояв на землі, міцно врісши в неї бронзовими ногами, й дивився на обрій, ніби когось там радісно вітаючи легеньким похитуванням голови, оскільки від пояса бронза переходила в живе тіло, що дихало на повні легені, серед загального смороду поширюючи запах черешні – від чого Стецькових супровідників почало спочатку ледь помітно, а потім дедалі сильніше пересмикувати.
Вони зараз попадають на землю й битимуться в корчах, – вирішив Стецько й раптом відсахнувся, побачивши перед собою роз'юшені мармизи пекельних красенів.
– Затопи йому в пику! – зарепетували вони, тицькаючи в напрямку Мазепи.
– Негайно! Інакше тобі ніколи не вийти з пекла! Ти назавжди наш, коли ти цього зрадника не вдариш у пику! Спусти йому кров, і ти вільний! – і вони заходилися термосити Стецька.
Проте Стецько не ворухнувся, прикипівши поглядом до гетьмана.
– Тобі не кортить врятуватися? Це єдина нагода! – шпигонув Стецька шилом у груди другий угрущальник, а перший стис йому пальці, аж хруснуло.
Оце тепер мені й кінець, зараз вони порішать мене, це, видно, справедлива кара за горілку, вжахнувся Стецько, і від надмірного жаху й болю йому перестало бути страшно.
Не дарма кажуть, ніби за все доводиться розплачуватися, пригадалося йому. Боже праведний, Боже милосердний, Ти знаєш мої гріхи, якось я не подуманий на те, аби містити в собі чесноти, і тепер я пропав навіки, але я ніколи не здолаю бити безборонну людину, навіть коли вона винна, а невинну й поготів, на це треба народитися, я ж навіть хоч і як натинався б, ну просто не годен!
І тієї ж миті Стецько відчув, як його несе до виходу з такою силою, аж його мучителям мало не відірвало рук.
– От, сукин син! – заверещали в один голос чорти-енкаведисти, відскакуючи від Стецька, і від них лишилися самі погони й бляшки медалей, які засичали вишкварками, і все навколо поглинула тьма, бо, та добра думка, що її із самих глибин серця подумав Стецько, відмовившися заради власного спасіння покривдити безборонну людину, вихорем вихопила його з пекла, і чорти не мали жодної міці затягти його назад, оскільки зло робиться безсиле перед найменшим проявом справжнього добра.