Галицька сага. Ante bellum - стр. 31

– Я не про те! – повторив Букшований. – Зазвичай слідчі питали, що арештантам наказували робити, принаймні від мене мій слідчий хотів це почути протягом чотирьох місяців.

Михайло Лозинський криво усміхнувся.

– На відміну від вас, Осипе, мене тягнули на керівника одного з підрозділів «УВО», але, на щастя, дали лише десять років. Що ж, якщо пощастить, то у березні сорокового року я вийду на волю, – мовив він і їдко закінчив: – Якщо дозволять!

– І як тут?

– Ви ніколи не чули про СЛОН?

– Перепрошую? – не зрозумів Осип.

– СЛОН! Соловецький табір особливого призначення[8]!

– Признаюся, свого часу я читав Максима Горького.

Лозинський усміхнувся.

– Я також читав!

– І як?

– А от вам і випала нагода перевірити це. Ще до того, як я прибув сюди, всіх відправляли на материк, на будівництво Біломорканалу. Більшість там і лишилася! Коли канал здали, то й нас уже стали гнати валити ліс – як-не-як, а треба було і себе забезпечити дровами, і план виконати. А самі знаєте, яка тут публіка: письменники, інтелігенція, артисти… Які з них дроворуби! Кожного дня когось або завалить деревом, або покалічить пилою. Багато ж і не знає, як ту пилу тримати в руках! Тих, кого привалило, одразу на цвинтар, а хто покалічився – в лазарет!

– Тут є лазарет?

– Ага. На горі, в скиту Саватія.

Михайло Лозинський кивнув головою в бік зачинених дверей.

– Але не тіште себе думкою, що там вас вилікують, – сказав він. – Звідтам ще ніхто живим не вертався. Що там є, не знає ніхто, бо нікому розповісти.

Після таких слів Осип Букшований похмурнів. Йому вже видалося розкішним курортом перебування у переповненій камері харківської тюрми. Його стан помітив Лозинський.

– Та не все так погано! Є й приємні моменти.

– Приємні моменти? – перепитав Букшований. – Які, цікаво?

– Тут у нас є власний український театр.

Осипу здалося, що він не почув.

– Як це?

– А ви як гадали? Місцеве начальство, хоч і звірі, але коли тверезе, то навіть нічого собі! Ви познайомилися з черговим?

– Так.

– Це Лесь Курбас!

Від здивування Осип повернув голову туди, де, на його думку, зараз був черговий.

– Той самий? – здивовано запитав він.

– Той самий! У Харкові ви не були в його театрі «Березіль»?

– Не доводилося, – признався Осип. – Знаєте, я належав до тієї категорії, котрій було не рекомендовано відвідувати подібні заклади.

– От і матимете можливість оцінити гру наших артистів! Тут багато їх є!

Михайло Лозинський підвівся. Вже прощаючись, закінчив:

– Але спочатку треба пережити цю ніч!

І попрямував до свого місця.

Зміст цих слів Осип Букшований зрозумів вже пізніше. Вночі вдарили заморозки, що не було дивним наприкінці серпня, і незвиклі до такої різкої зміни температури новачки практично не заснули. Вони першими і почули вовтузіння за дверима. Їм не вистачило часу подумати, що відбувається, як двері відчинилися, і у трапезній з’явився одягнутий у теплу шинель старший військовий. Він підняв вгору руку з пістолетом і вистрілив. В’язні машинально поскакували з нар.

– На плац, сукині сини! – п’яним голосом крикнув комендант.

Осип не зрозумів, що відбувається, але з того, як старожили стрімко побігли до виходу, зрозумів, що подібна процедура для них не перша.

Надворі ще стояла морозна ніч, але центральний плац вже освітлювався декількома прожекторами. В’язні швидко розмістилися у майже правильні шеренги, причому між ними утворилися коридори у два кроки. Букшований стояв у п’ятій шерензі разом з Антіном Крушельницьким. Більше знайомих поруч не було.