Галицька сага. Ante bellum - стр. 16
Поява її куратора з ОДПУ тут, у натовпі перед головним вокзалом, не могла бути випадковою, але, зрештою, що тут дивного: до Києва прибуває увесь склад ЦК КП(б)У, природно, потрібно бути готовим до всіляких проявів ворогів, адже, як слушно зауважив товариш Сталін, класова боротьба буде загострюватися в країні у міру її просування до соціалізму. Тому присутність Сергеєва і, без сумніву, інших була не те, що доречною, але й обов’язковою.
Тут безладні розмови присутніх якось майже одразу спочатку стишилися, а потім знову зазвучали голосніше – при виході з будівлі вокзалу з’явилися прибулі.
– Косіор!
– Товариш Постишев!
– Дивіться! Сам Любченко!
– Чубар! Влас Чубар!
Звідусіль звучали прізвища членів Оргбюро. Захопленню киян не було кінця – було дивно бачити «в живу» тих, про кого читав лише в газетах і лише знав, що вони існують десь далеко. Тепер же можна бачити їх часто, принаймні, найближчого листопада на жовтневій демонстрації.
Тут Сергій уважно подивився вперед, куди, зрештою, були спрямовані погляди усіх, і легко штовхнувши Степана, сказав:
– Затонський!
Володимир Затонський, хоч і не належав до українського Оргбюро, тим не менше був кандидатом у члени ЦК ВКП(б), тому, природно, і був серед прибулих. Останній раз Степан Білецький бачився із Затонським тієї неспокійної вересневої пори двадцятого року, коли їхні шляхи перетнулися у Житомирі. Приводом для тієї зустрічі були неприємні для них обох, як і, власне, для всієї молодої республіки, обставини: Степан Білецький повертався після нищівної поразки, завданої Червоній армії під Віслою, а голова Галицького революційного комітету Володимир Затонський залишав територію Галицької Соціалістичної Радянської Республіки, яка проіснувала заледве п’ятдесят днів і впала під копитами тих самих польських уланів.
Тоді Затонський, проходячи поміж безладно поставлених возів, піших червоноармійців та кінних будьонівців, вирізнив серед натовпу Степана Білецького, зупинився і просто запитав:
– Живий, товаришу Білецький?
Степан тоді спромігся лише на кивок головою.
– Нічого, не все втрачено! – заспокоїв його Затонський. – Нехай ми програли битву, але не війну! Прийде час, і ми заставимо панів поляків вернути нам все, що вони у нас забрали!
Чи повірив Степан тоді словам Затонського? Напевне, що так. Він щиро вірив, що так і станеться. Вірив… і чекав, але такої жаданої війни все не було. А в довершення три роки тому між СРСР та Польщею був підписаний договір про дружбу, а ще через півроку – договір про ненапад. Це остаточно дезорієнтувало Білецького. Він просто перестав щось розуміти. Йому було невтямки, що ідея світової соціалістичної революції, яку, до слова, Сталін ніколи не підтримував, така популярна одразу після жовтневого перевороту, перестала навіть згадуватись наприкінці двадцятих років. Остаточно вона зникла після того, як з країни був видворений Лев Троцький – натхненник перманентної революції. Згадувати про світову революцію стало небезпечно, оскільки одночасно під цим розумілася людина, ім’я якої в СРСР можна було промовляти тільки у негативному світлі. До того ж Країні Рад, що будувала соціалізм, потрібні були гроші, а їх можна отримати, лише щось продаючи. Тому договори з буржуазними, такими ненависними, країнами здебільшого були договорами про торгівлю. Польща не стала винятком.