Галицька сага. Ante bellum - стр. 10

Обережно озирнувся, чи не підслуховує хто, потім тихо сказав:

– Давай говорити польською. Після цих подій у кожному українцеві поляки бачать людину з бомбою.

Вони не бачилися з того пам’ятного листопада вісімнадцятого року, коли спочатку захопили, а потім декілька днів утримували будівлю головної пошти Львова. Після того, як поляки підпалили частину будівлі, вістун Ольга Горбань надихалася диму і її відправили до шпиталю (тоді санітарні машини ще їздили). Відтоді Левко Вовк більше не бачив свого вістуна. Звичайно, він знав про неї дещо із листів батька, як, власне, про нього було відомо і Морозам.

– Як ти тут? – не вірила своїм очам Ольга. – Ти ж мав бути у Відні?

Левко знову усміхнувся.

– А зараз все змінилося, Олю! Я дізнався, що виявився не потрібний австрійській науці. Мене звільнили, от і роз’їжджаю Європою.

– Як це?

– Про це потім! Ти маєш вільний час?

– Так. Ми приїхали до Варшави у справах нашого комітету, але нас попросили почекати, поки все не вляжеться, – відповіла Ольга.

– Ну, то і в мене є пару днів!

– Як поживаєш, Левку? – запитала Ольга.

– Та, напевне, добре! – відказав чоловік.

– Напевне? А чому так невпевнено?

– Та, розумієш, мене вигнали з улюбленої роботи, і хоч потім я не дармував, але все ж то було не те, до чого лежала моя душа.

– А дружина? Дочка?

Левко усміхнувся.

– Якби не вони, Олю, то навіть не знаю, як би я все витримав! – признався він. – Коли мене звільнили, то спочатку навіть не знав, де себе подіти. Марійка мене сильно підтримала. А Надя… Дочка то завжди потішка!

Ольга похитала головою.

– Повір на слово: син – також! – сказала вона.

Ольга хотіла іще щось сказати про Гордія, але Левко її випередив:

– Олю, ти коли була у селі?

– У Перетині? Півроку тому, на престольний празник. Ми тоді вибралися з Федором і сином до брата чоловіка. А Федя зараз у селі, разом з Гордієм, – відповіла Ольга. – А нащо ти запитав?

– Та все переживаю за тата! Йому вже під сімдесят!

Ольга усміхнулася.

– Вуйко Василь ще всіх нас переживе! – заспокоїла вона. – Здоров’я у нього – дай, Боже, кожному!

– Але й роки вже не ті!

Видно, слова Ольги дещо заспокоїли Левка, бо він вже не виглядав таким стурбованим, як до того. А Ольга продовжувала:

– А ти б сів на потяг і відвідав батька, якщо вже у Польщі!

– Не можу. Я тут не сам!

Жінка дивно подивилася на Вовка. Той заспішив заспокоїти її.

– Це не те, що ти подумала, – сказав він. – Я супроводжую ерцгерцога Вільгельма Габсбурґа.

– Сюди, до Польщі? – здивувалася Ольга. – Стій-стій, то він знову з тобою?

– Вірніше, я знову з ним, – поправив Левко. – Після того як мене «попросили» з лабораторії, де я пропрацював десять років, мене прихистив мій колишній командир. Ерцгерцог вирішив зайнятися бізнесом, то я й допомагаю йому; радше підтримую морально, але на тому настояв сам ерцгерцог.

– А у Польщі що ви робите? Тоже… бізнес?

– Ерцгерцог приїхав у своє родинне помістя, в Живець. То за Краковом, в Тешинській Сілезії. Там живе його найстарший брат Карл Альбрехт. Після того, як минулого року помер їхній батько, то стосунки між братами поліпшились. А до того… – Левко махнув рукою. – Карл Стефан Габсбурґ поставив собі за мету стати не менше не більше, як королем новоствореної Польщі. То він став поляком навіть більше, аніж його син Вільгельм українцем. Навіть старший син Карл Альбрехт перетворився в Кароля Ольбрахта. А після того як Вільгельм, що став Василем Вишиваним, публічно висловився за самостійність Галичини, батько зрікся його. Але після смерті все змінилося. Брат повівся з Вільгельмом щедро. Хоча їхній батько і зрікся наймолодшого сина, Альбрехт встановив братові регулярну грошову субсидію від родини. Родина має дуже файну броварню, де женуть смачне пиво, то й гроші є. Адвокати Альбрехта докладно вивчили Вільгельмові борги і сплатили їх кредиторам, а їх Вільгельм нахапав досить. Альбрехт також погодився й далі підтримувати Вільгельма. То мій колишній командир і приїжджає час від часу до Живця, щоб не втрачати зв’язку з родиною.