Галицька сага. Ante bellum - стр. 12
– Як почувається Алісія? – поцікавився Вільгельм.
– Вона зараз у себе у кімнаті. Захотіла трохи відпочити. Стомилася.
Дружина Альбрехта Алісія була чи не єдиною у сім’ї, хто приязно відносився до Вільгельма у ті часи, коли його батько у пориві гніву навіть виключив наймолодшого сина з кавалерського ордену Рицарів Золотого Руна. Напевне, цьому сприяв той факт, що саме наймолодший брат познайомив Альбрехта з молодою вдовою Алісією Елізабет Вадені. Вона тоді жила разом із малолітнім сином Йоахімом у помісті чоловіка в Бродах, а ерцгерцог приїхав на колишній австрійсько-російський кордон для зустрічі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Дізнатися думку Глави Церкви його особисто попросив молодий імператор Карл. Щоб чекання не було марним, барон Казимир Гужковський, український полковник і староста Дрогобича, з котрим Вільгельм спізнався ще на службі у січових стрільцях, запропонував відвідати «одну шведку, котра після смерті чоловіка нудиться у своєму помісті». Так Вільгельм і познайомився із Алісією, яка через три роки стала його невісткою. Жінка ніколи не забувала те, що він для неї зробив, і старалася допомагати йому. Альбрехт про це знав і приймав спокійно. Вільгельм здогадувався, що ініціатором примирення братів могла бути Алісія, хоч цілком можливо, що ініціатива йшла і від брата.
– Я не хотів говорити при Еліс, вона тебе просто обожнює, але дозволь висказати все, що мене у тобі, Віллі, непокоїть, – почав Альбрехт.
– Я весь увага, Карле! – з готовністю сказав Вільгельм.
– Знаєш, Віллі, на відміну від нашого батька, якого буквально трясло від самої згадки про якусь українську Галіцію, я до цього ставлюся байдуже. Хотів сказати «спокійно», але «байдуже» буде правильніше.
– Ти не віриш у те, що нам це вдасться? – запитав Вільгельм.
– А ти віриш у це? Віллі, подивися на це не очима Вишиваного, яким ти себе вважаєш, а очима державного мужа! Польща ніколи не піде на те, щоб дати Галіції не те, що незалежність, а яку-не-яку автономію. Особливо після подій у Варшаві! Пригадуєш, як з подібним возився Карл? (Альбрехт говорив про останнього імператора Австро-Угорщини.) І чим це закінчилося?
Альбрехт замовк. Тим часом принесли два кухлі родинного пива. Старший брат почекав, коли їх знову залишать самих.
– Але я не про це! – сказав він. – Це твій вибір і, подобається він мені чи не подобається, я з повагою приймаю його.
– Дякую!
– Я про інше! Не думай, що ми відірвані від світу і ні про що, окрім цього пива й сімейних чвар, не думаємо. Скажи: звідки у тебе твій помічник?
– Хто саме? – скривився Вільгельм. – У мене їх декілька.
– Той, що приїхав з тобою, і котрого ти відпустив до Варшави.
– Левко Вовк?
– У нас його звали б Леон Вільк, – уточнив Альбрехт. – Так, він.
– З Левком я знайомий ще з листопада сімнадцятого року, – повідомив Вільгельм. – Тоді він був у мене унтер-офіцером для особливих доручень.
– А Полєтт Куйба? Хто вона тобі?
Почувши таке, Вільгельм здригнувся. Він готовий був до всього, навіть до можливого ультиматуму щодо тієї-таки «Галіції», але аж ніяк не до згадки про жінку, яку обожнював.
– А до чого тут вона? – нервово сіпнув плечем Вільгельм.
– Віллі, заспокойся! Ніхто не читатиме тобі моралі!
– Тоді навіщо ти питаєш про Полєтт?
– Кажу ж: ми не відірвані від світу. Знаємо дещо. Елеонора (Альбрехт говорив про їхню старшу сестру) місяць тому написала листа, де висловила занепокоєння появою цієї жінки.