Роман про людське призначення - стр. 11
Властиво, на слові «насильство» Федір, який зосереджено трудився збагнути, чому Перекотигора так докладно вимальовує перед поліцаями ритуал поховання понад дві тисячі років тому зігнилих імператорських конкубін (щоправда, згодом Федір не був певен, чи не підключилося до Перекотигориного голосу радіо), крізь своє базікання, як начинку в пиріжку, простягаючи Федорові рятівну кладку (цю кладку Федір так відчував, ніби вона променювала з самої Перекотигориної душі, хоч і не тямив, чому Перекотигора так старається), аби він, Федір, вибрався на сухе, і тому на перехресні запити поліцаїв, коли він востаннє розмовляв з Ігорем Кам’янецьким (тієї миті у Федоровій пам’яті і спливли Перекотигорині розходження з Ігорем, які первісно виникли з ненаситного кокетства миршавої Христі, що затялася їх посварити, аби мати навколо себе двох Іванів-покиванів, а тоді, завдяки Пеоекотигориній нетерпимості в любовних справах, – бож так Перекотигорі не бракувало витримки, – поширилися, – а це й навіяло Федорові проти його власної волі підозру, чи не допоміг Перекотигора, бува, перебратися Ігореві до прадідів, – й на Ігорів характер, звички й світогляд, підмінований, за висловом Перекоти- гори, трухлявою іронією, якою Ігор інколи, може, й зловживав, ховаючи за словесними колючками надто чутливе, беззахисне нутро), Перекотигора, як кріликів з фіглярського капелюха, витягає з рота нескінченні назви рослин, аж Федорові мигтить в очах, бо йому в мозку починають проростати нетреби, Іван-трава, ведмеже вухо, якірці, собачі петрушки, приворотень, заячий канупер, скусівник, марунка, петрові батоги, а Перекотигора балакає й балакає, розчавлюючи всіма цими пижмами, бедринцями й шоломницями будь-яку згадку про Ігоря, заради якого їх і зібрали до поліції, оскільки Ігорева мати, що на цю страшну вістку прилетіла з Австралії, куди й Ігор мав невдовзі повертатися, ще тоді твердила, що то підступне вбивство, адже вона дослівно напередодні отримала докладного листа від сина, якого не могла написати людина, яка носиться з думкою покласти край своєму існуванню (зрештою, хіба вона, мати, не знала своєї дитини? Чи ж він би таке вчинив? Та й чи випозичав би Ігор перед смертю латинську друкарську машинку передруковувати свою дисертацію, якби він носився з думкою відійти з цього світу?) – Федір саме тоді зауважив (усередині все зупинилося, а тоді крізь легені почали падати кусні вогню, але він зусиллям волі якось зупинив цей обвал), що в Ілька фосфоризують очі точнісінько так, як вони фосфоризували в Тараса Нагірного, коли він і Федір, ледве впакувавши до єдиного вільного таксі Марійку, Оришку Козелець й Безручка з виваркою-барабаном та гускою (яка на прощання крізь вітрове скло вистромила з авта абрикосову шию в напрямку Федора й грудним голосом проказала «Gallia est omnis divisa in partes très…»), самі вскочили до підземного Гаражу за рогом, звідки, не чекаючи, заки поліція, яка щойно почала прибувати на місце колотнечі, ще здалеку розпікши сиренами повітря, закінчить облаву, вичистивши найроз’юшеніших з тераси «Під зеленим розмарином», – підвальними сполучними коридорчиками й тунелями, крізь які Тарас знаходив лише для нього вирізнювані з пітьми проходи, вийшли під двері української католицької церкви.