Размер шрифта
-
+

Кандід: Філософські повісті (збірник) - стр. 39

в королівських покоях, їх зібралося там шістдесят чотири. У сусідню кімнату привели скрипалів; усе для балу було готове, але двері до кімнати були зачинені, й, щоб увійти туди, треба було пройти досить темну невеличку галерею. По кожного кандидата приходив служка і проводив їх поодинці цим переходом, де на кілька хвилин залишав самого. Цар, за умовою, порозкладав у цій галереї всі свої скарби. Коли всіх претендентів привели до салону, його величність звеліла, щоб вони танцювали. Ніколи ще ніхто не танцював так важко й з меншою спритністю; голови їм були схилені, стан зігнутий, руки притиснені до боків. «От негідники!» – сказав тихо Задіґ. Тільки один з-поміж них легко виробляв па, голову тримав високо, дивився впевнено, руки мав витягнені, тіло випростане, й жижки йому не трусилися.

– От чоловік чесний і добрий! – сказав Задіґ.

Цар обійняв цього доброго танцюриста, оголосив його за скарбника, а всіх інших звелів покарати й оподаткувати з найбільшою законною суворістю. Бо за час, поки проходили галерею, кожен із них напхав кишені й насилу міг іти. Цар гнівався на людську природу, що з цих шістдесяти чотирьох танцюристів шістдесят три були злодії. Темну галерею назвали Коридором Спокуси. У Персії цих шістдесятьох трьох добродіїв посадили б на палю, в інших країнах зробили були б кімнату правосуддя,[107] на яку витратили б утроє проти вкрадених грошей і яка нічого не повернула б до володаревої скрині. А в якомусь королівстві вони цілком були б виправдані й накликали б неласку на того легкого танцюриста. У Серендібі їм присудили тільки збільшити громадські скарби, бо Набуссан був дуже поблажливий.

Сповнений вдячності, він дав Задіґові суму грошей, значнішу за ту, яку будь-який скарбник крав у свого монарха. Задіґ скористався з цих грошей, щоб вирядити до Вавилона посланців, що мали отримати відомості про долю Астрати. Коли він віддавав цей наказ, голос у нього тремтів, кров прилинула до серця, на очі насіла темрява, душа трохи не покинула його. Посланець виїхав, Задіґ бачив, як він зник. Він пішов до царя, нікого не бачачи, гадаючи, що він у своїй кімнаті, і вимовляючи слова кохання.

– Ах, кохання, – сказав цар, – це достеменно те, про що я думаю повсякчас: ви відгадали те, що становить моє лихо. Яка ви велика людина! Я сподіваюся, що ви навчите мене розпізнати непохитну жінку, як відшукали мені некорисливого скарбника.

Задіґ, отямившись, пообіцяв допомогти йому в коханні, як і в фінансах, хоч видавалося, що ця річ буде ще важча.

Розділ п'ятнадцятий

Блакитні очі

– Моє тіло й серце… – сказав цар Задіґові.

По цих словах вавилонянин не міг утриматися, щоб не перебити його величності.

– Який я вдячний вам, – сказав він, – що ви не сказали: розум і серце! Бо в розмовах у Вавилоні чути тільки ці слова; там не побачиш книжки, де не було б питання про розум і серце,[108] книжки, яку складали люди, що не мають ні того, ні того. Але, коли буде ласка вашої вельможності, кажіть далі.

– Тіло й серце в мене призначені для кохання; перша з цих двох сил має бути цілком задоволена: у мене тут до послуг сто жінок, усі гарні, запобігливі, навіть пристрасні чи намагаються бути такими зі мною. Та серце моє далеко не таке щасливе. Я надто переконаний, що вони пестять короля Серендібу й мало турбуються про Набуссана. Це не означає, що я вважаю своїх жінок за невірних мені, але я хочу відшукати душу, що була б моєю; за такий скарб я віддав би сто красунь, чарами яких я володію. Подивіться, чи можете ви з-поміж цих ста султанш відшукати мені одну, в коханні якої я можу бути певний.

Страница 39