Галицька сага. Ante bellum - стр. 36
У понеділок Марія зазбиралася в дорогу. На запитання матері, куди це вона їде, адже робота на городі не роблена, вона заспокоїла, що їде до Кам’янки, до вечора вернеться, а роботу ніхто ніколи всю не переробить.
Катерина так і не випитала, чого це дочка так заспішила до міста, але мати не звикла випитувати чи докоряти їй, тому, як тільки Марія закрила за собою хвіртку, важко зітхнула, взяла у стайні мотику й подалася на город, який вже встиг зарости бур’яном.
А Марії потрібно було конче бути у Кам’янці. Майже рік вона чекала від Федора Мороза звістки про розмову з Андрієм Вальком. Зрозумівши, що сусід просто забув про неї чи спеціально уникає розмови з нею, Марія вирішила сама вирішити свою проблему. Їй здавалося, що як тільки Андрій Валько почує її аргументацію, він одразу ж назначить бідній вдові пенсію, до того ж таку, що більше працювати не доведеться.
Саме з таким настроєм Марія Макуха стукала у двері квартири, де жили Вальки. Будинок був добротний, ще австрійський, двоповерховий. Вальки жили на другому поверсі і займали три кімнати.
Андрій був сам. Він здивувався появі колишньої сусідки, хоч на подібний візит все ж чекав.
– Христос воскрес, Андрію! – привіталася Марія.
– Воістину воскрес! – відповів Андрій. – Ти до мене?
– Так, приїхала з тобою поговорити.
– Тоді заходь!
Андрій провів неждану гостю до вітальні. Обстановка, яку побачила Марія, була геть не схожа на ту, у якій вона жила в Перетині, і навіть її колишнє львівське помешкання явно програвало.
– Файно живеш, Андрію! – похвалила вона.
– Так, трохи закупили до Паски, – згодився Валько. – Сідай!
– А твої де?
– А де вони можуть бути? Марта на роботі, дочка в гімназії, син здає матуру.
– Піде вчитисьи далі?
– Як Бог дасть! – відказав Андрій. – Маріє, ти кажи скорше, яке в тебе діло, бо я прийшов на обід перекусити. Маю вертати на роботу.
Марія розуміюче кивнула.
– Я довго не буду, – сказала вона. – Я хотіла поговорити з тобою, коли ти був в селі, але смерть тата, потім Пасха… Всьо сьи закрутило, а ти вже поїхав. Мусила приїхати до Камінки.
– То що у тебе? – нетерпляче нагадав Андрій.
Він взагалі-то одразу зрозумів, у чому справа, як тільки побачив Марію. В одну з поїздок до Львова з ним зустрівся Федір Мороз і розповів про дивне прохання, з котрим до нього підійшла наймолодша Білецька. Реакція Андрія була прогнозована.
– А до чого тут я? – тільки й запитав він.
– Вона переконана, що ти належиш до ОУН, – пояснив Федір.
– Але я не належу до ОУН! – заперечив Андрій.
– Не заводься! Не належиш, то не належиш! Мені до того ніякого діла! Але я мусив пообіцяти Марії розібратися і при змозі поговорити з тобою.
– Поговорив?
– Не заводься! – повторив шваґер. – Поговорив.
– Ну, і що ти скажеш вдові члена ОУН?
– Нічого їй не скажу. Скажеш ти, коли вона захоче з тобою поговорити.
Це навіть обурило Андрія.
– То, може, мені ще пенсію виплачувати з каси «Маслосоюзу»? – їдко поцікавився він.
– Не заводься! – утретє сказав Мороз. – Ніхто нічого виплачувати не буде. А що сказати безутішній вдові, ми зараз подумаємо…
Ця розмова відбулася ще півроку тому, і от тільки сьогодні Марія зважилася заговорити про пенсію.
І Андрій Валько не помилився.
– Я говорила з Федьком, твоїм шваґром, про мого чоловіка Павла, – почала Марія. – Вже після того як його вбили, мені сказали, що він був в ОУН і саме через то його вбили.