Галицька сага. Ante bellum - стр. 27
– Господи, навіть не побоялися гріха! – сказав Афанасій.
– Ви про що, отче? – запитав Букшований.
– А ви придивіться уважно до напису. Навіть не могли замалювати справжній напис!
Осип придивився. Дійсно, напис «Гліб Бокій» намалювали поверх іншого, більш древнішого, причому пізніший не зміг закрити попередній. «Святий Савватій».
– Колись цим кораблем возили до монастиря богомольців, – говорив Афанасій. – Соловки колись славились на всю велику Русь своїми подвигами. Колись їх заснували монахи Савватій та Герман. Мене завжди тягнуло сюди, але судилося лише тепер.
– А мені хотілося побувати на могилі нашого отамана Калнишевського, – подав голос Михайло Полоз. – Як бачите, отче, наші мрії збудуться. От тільки не впевнений, що це принесе нам задоволення.
Він був третім у компанії, з ким спілкувався Букшований. Ще півроку тому Полоз був заступником голови бюджетної комісії ЦВК СРСР, аж поки в ОДПУ згадали, що його прізвище фігурувало під час московського процесу «УВО». Цього виявилося достатньо, щоб у січні його зняли з усіх посад, виключили з рядів ВКП(б) й заарештували. З ним довго не возилися. Короткий суд і – довгий десятирічний строк за причетність до «УВО», спробу утворити Українську буржуазно-демократичну республіку, замах на керівників партії та уряду. На щастя, Полоза не звинуватили у спробі замаху на Сталіна – після такого у звинувачуваного лише один вирок – найвища міра соціального захисту.
– Потрібно дякувати за все, що нам посилає Господь! – відказав монах Афанасій.
– Навіть за це?
Михайло Полоз показав на причал, де тривала посадка на пароплав і куди, власне, прямував увесь етап, у якому прибув Букшований. Ув’язнені – хто з валізами, мішками, сумками, плахтами, а хто з пустими руками – проходили живим коридором, утвореним десятком озброєних червоноармійців, і зникали у трюмі «Гліба Бокія». З вигляду сам пароплав був невеликий, мало місткий, але людський потік не стишувався і не ставав меншим. І вся ця маса зникала у ненаситному череві-трюмі корабля. Туди прямувала й наша трійка.
За весь час, коли потяг віз Осипа Букшованого від ще столиці Радянської України Харкова до цього заполярного міста, він жодного разу не зустрів знайоме обличчя, хоч і серед засуджених за приналежнісь до «Української військової організації», і колишніх старших Галицької армії у нього були і знайомі, а то й приятелі. Видно, організатори подібних процесів, що відбувалися в СРСР, зробили так, щоб їхні колишні фігуранти не перетиналися і почувалися самотніми та покинутими. Осипові Букшованому у цьому навіть пощастило: він потрапив в останню хвилю арештів, його тримали окремо, на допити водили лише якихось чотири місяці – термін до смішного малий у порівнянні з іншими, а після винесення вироку (десять років) майже рік провів у харківській тюрмі, чекаючи на етап. Коли ж він нарешті дочекався своєї черги, з-поміж таких же арештантів знайомих не було.
Але недоля знаходить вихід з усіляких ситуацій. Серед «попутчиків» у вагоні були соціально близькі до конвоїрів елементи – звичайні кримінальники. Вони виявилися не такими небезпечними, як політичні, котрі тут були у меншості. Тут Осипу усміхнулася удача. Вже з першого погляду вурки виділили його з-поміж інших, безпомилково вгадавши у ньому колишнього співробітника ОДПУ – «сука», а те, як до нього ставилися конвоїри, – «велика сука». Таких на етапах не любили і, траплялося, до місця призначення вони не доїжджали. Колишній отаман Галицької армії доїхав. Мало того, він навіть зміг забезпечити собі найближче майбутнє. Розуміючи, що його нові компаньйони здатні на все, він пристав на пропозицію зіграти в карти. Ставкою було його власне життя. Навіть тепер Букшованому ставало весело, коли він згадував цю «партію зі смертю».